«Цілу ніч гуляв тут вітер,
скиглив по щербатих скелях,
вило море й кам’янії
стіни гризло і товкло.
Цілу ніч страшенний холод
проникав мене до кості,
і немов на божім суді
я тремтів, зубами сік.
Я тремтів, у кут яскині
заховавшись, і тривога
проняла мене, й молитва
не ворушилась в душі.
І я чув себе безсильним,
бідним, хорим, одиноким,
мов дитя, сирітка кругла
без матусі, без вітця.
Бачилось, земля завмерла,
вимерли всі люди в світі,
я один лишивсь остатній
у страховищах отих.
Бачилось, і бог у небі
вмер, один лиш чорний демон
тепер паном у вселенній
і гуляє, і реве.
І я був, мов та пилина,
згублена з порядку світу,
що про неї всім байдуже —
богу, й людям, і чортам.
А тепер заблисло сонце,
щезли демони півночі,
уляглись вітри скажені,
теплотою подиха.
Теплота огріла тіло,
і душа воскресла в тілі,
віднайшла свойого бога
і молитву віднайшла.
Що ж се за крутії дебрі,
у які мій ум заходить?
Сеї теплоти крихітка
в тілі душу виклика!
Так удар кресала іскру
викликає із креміня,
а ся іскра — се пожежа,
жар і блиск, тепло й життя.
Жар, життя, тепло і світло,
разом з тим і смерть, руїна,
і нове життя, й безсмертя —
се душа всесвітня — бог.
Крихта теплоти і світла —
іскра в тілі, у мертвому
душу будить, без тієї
теплоти душі нема.
А в душі розводить ясність,
порив, віру — без тієї
теплоти немає віри,
ані ясності в душі.
А та віра творить чуда,
творить і найвище чудо
над всі чуда — творить бога,
відкрива його для нас.
Бог відкрився нам — от дивно!
Все він відкривався в днину,
у гарячім, теплім краї,
в світлі, в блискавці, в огні.
В реві вихру, в пітьмі ночі,
у ледах, снігах ціпущих
він не відкривавсь нікому.
Бог — се світло і тепло!
Але ж бог — творець усього,
він творець тепла і світла…
Чи творець морозу й леду?
Ні, про се мовчить письмо.
Се тепло — воно за хвилю
в мертвім тілі творить душу,
у душі тій родить віру,
вицвіт віри тої — бог…
Чом не можна би подумать,
що душа, і її віра,
і сам бог — то тільки витвір
тої дрібки теплоти?
Боже, може, гріх так думать?
Але ти ж велів шукати
правди!.. Без твоєї волі
думка не прийде на ум».
Так з думками бився старець,
і молився, і томився,
але давнє просвітління
не хотіло вже вернуть.
І він плакав. «Чи на те ж я
тиху келію покинув,
скит відлюдний, щоб аж тута
в путах сумніву скінчить?»