«Що за незвичайні гості
в мою яму заблудили?
Що се за посли і відки
вітер ось мені приніс?
Ті платочки сніжнобілі —
чи це сніг? Але ж не тають!..
Дивний запах з них несеться…
Боже мій, вишневий цвіт!
Цвіт вишневий — тут — в тих скелях!
Де тут вишні на Афоні?
О, скажіть, таємні гості,
повідайте, відки ви?
Запах ваш такий чудовий,
аж до серця він доходить,
в душу сипле насолоду,
чимось рідним навіва.
О, скажіть — ви з України,
із далеких рідних селищ,
що тепер вишневим цвітом
скрізь обсипані стоять?
Чую, чую рідний запах,
і моє стареє серце
грає в грудях! Боже милий,
та невже ж я не забув?
Та невже ж та Україна —
сей квітчастий рай веселий,
се важке, кроваве пекло —
ще для мене не чужа?
Що мені до неї? Важко
їй, небозі, там бороться
з єзуїтами й ляхами,
та не легко ж і мені.
Є своя борба у мене,
та борба, що кождий мусить
сам перевести з собою,
поки іншим помагать.
А чи ж я свої найкращі
думи, і чуття, й змагання
не віддав їй на услугу
в тій великій боротьбі?
Чи ж не був я їй порадник
на непевнім роздорожжі?
Чи не додавав відваги
її втомленим борцям?
Ах, і чи то не ранила
мою душу їх невдяка,
непокірність і зневага,
нетямучість їх тупа?
Чи ж мене не відіпхнуло
їх гордеє недовірство?
Чи я не отряс назавше
пил їх із своїх чобіт?
Так чого ж ви, білі гості,
сиротята веснянії,
тут із вихром заблукали
і свій запах принесли?
Не для мене вже ваш запах!
Не для мене ті далекі
спомини про Україну —
я давно для неї вмер!
Вмер! А чом же серце скаче,
чом же кров живіше б’ється,
думка чайкою літає
над садками рідних сел?
Пігі! Пігі! Цвіти, трави…
Вишні, молоком облиті…
Верби, мов зелені копи…
Дим зо стріх угору в’єсь…
Соловейко на калині
так лящить, аж серцю любо…
Діти бігають… Дівчата
десь співають у садку…
Геть, о геть, далекі гості!
Ви внесли мені тривогу
в пристань тихого спокою,
вир життя в мою труну».