День за днем минає рівно,
як на морі безбережнім
хвиля хвилю рівно гонить,
хмара хмару в небесах.
У своїй печері старець
знов на камені недвижно
спочиває, вперши очі
в лазуровий неба звід.
Втім — о диво! Щось живеє
ворухнулось! На незримій
нитці понад вхід печери
зі скали спускавсь павук.
Старець пильно, дух заперши,
придивлявся павукові,
мов його не бачив зроду,
мов се з того світу гість.
А павук собі швиденько
від верха до споду входу
нитку натягав, по нитці
зараз догори поліз.
І почав як стій снувати,
протягати, заплітати
ниточки, і швидко сітка
вхід яскині заплела.
Старець думав: «Висилає
ще, мабуть, своїх шпіонів
земнеє життя за мною,
хоче вислідить, мабуть,
чи ще де хоч павутинка
духу мойого не в’яже
з тим життям, аби за неї
потягти думки мої.
Сей павук, се, може, ворог,
що свою зрадливу сітку
заставля на мої мрії,
на думки мої й на зір».
І вже ось підняв він руку,
щоб зірвати павутину,
та нова шибнула думка
у старечій голові.
«Сім братів колись, тікавши
від поганської погоні,
схоронились у яскиню
і заснули твердо в ній.
А павук отак самісько
заснував весь вхід яскині,
врятував їх від погоні,
спас для божої хвали.
Тою сіткою закриті
спали ті брати в яскині
триста літ, аж поки бог їх
на свідоцтво не позвав.
Збуджені господнім словом,
стали свідками безсмертя,
свідками того, що в бога
три століття — се момент.
Може, з божого наказу
сей павук тут сіть мотає,
може, бог мене на свідка
теж для себе зберіга?»
Втім тихенько забриніла
павутина; чорна муха
замоталася в ту сітку,
стала сіпатись, пищать.
І павук прибіг щодуху
і давай мотати живо
павутину і в’язати
мусі крила і лапки.
То прискочить, муху вкусить,
то відскочить, знов мотає;
муха сіпаєсь щосили,
і тріпочесь, і пищить.
«Га, поганий кровопійце, —
мовив старець, — чи на те ти
аж мою найшов яскиню,
щоб і тут життя вбивать?»
І вже руку піднімає,
щоб розшарпать павутину,
увільнити бідну муху, —
та знов думка зупиня.
«Без господнього хотіння
навіть мушка ся не згине;
бог і сьому павукові
дав отсей його талан.
І яке ж я маю право
відбирать йому сю страву,
на котру він своїм робом
таки тяжко працював?»
І він став поклони класти,
гаряче почав молиться,
та весь час він, молячися,
чув, як муха, мов дитя,
сіпалась у павутині,
і пищала, і квилила.
Серце в старця тріпоталось,
та рука не піднеслась.