От скінчилися відправи
і останнюю молитву
на колінах прошептали
всі пустинники й черці.
І встає ігумен перший,
і всі встали за чергою,
і довкола тихо стало,
море лиш реве внизу.
І підніс ігумен голос,
і звертається до діда,
що стояв серед монахів
із березовим хрестом.
Ігумен:
Старче Йване, перед богом,
перед злотосяйним сонцем
і перед хрестом спасенним
заклинаю тут тебе.
Щиро нам скажи, по правді:
чи по добрій своїй волі,
чи по зрілій постанові
йдеш у сю печеру?
Старець:
Так.
Ігумен:
Чи немає в твоїм серці
ще прихильності до світу
і прив’язання до рідних,
дум і бажань світових?
Чи навіки ти відрікся
всього, що відводить духа
від єдиного бажання
вічного спокою?
Старець:
Так.
Ігумен:
Чи обдумав ти всю важкість
самоти, безповоротність
отого життя в печері,
всі страховини спокус?
Чи обдумав ти всю гіркість
жалю, що явиться може,
каяття, що затроїти
може тут твій подвиг?
Старець:
Так.
Ігумен:
Будь же бог благословенний,
що вітхнув тобі сю думку!
Най же він тобі поможе
до кінця пройти сей шлях!
Дотепер ти між живими
був наш брат Іван Вишенський;
відтепер в житті земному
змазане ім’я твоє.
Так іди в свою дорогу!
Хрест, що маєш у долонях,
се тобі наш дар єдиний,
інших і не тра тобі.
Що потрібно для поживи
твому тілу, раз на тиждень
брат ключар на посторонку
спустить відсіля тобі.
Прощавай! Прийми від мене
сей остатній поцілунок,
і дай бог нам пострічаться
швидко в ясності його!»
Цілував ігумен старця,
інші монахи потихо
цілували його руки,
поли сіряка його.
Потім два щонаймолодші
шнуром старця обв’язали
попід пахи, кінці шнура
в руки міцно приняли.
І перехрестився старець,
над безодню вийшов сміло,
сів і звільна став спускаться
у страшенную глибінь.
Вітер буйно дув від моря,
бороду його й волосся
розвівав, і він, притисши
хрест до себе, швидко щез.