На Афоні дзвони дзвонять
у неділю по вечерні:
починає Прот великий,
окликаєсь Ватопед.
Далі зойкнув Есфігмену,
загудів Ксеропотаму,
там Зографу, далі Павлю,
розгудівся Іверон.
Покотилися по горах
ті ридання металеві,
окликаєсь кожда скеля,
кождий яр і кождий скит.
Стихли дзвони, у повітрі
довго ще тремтів їх голос,
і в монастирі Зографу
заскрипіли ретязі.
Відчинилась темна брама;
з монастирського подвір’я
виступає хід церковний,
монотонний чути спів.
Віють хоругви червоні,
наче проблиски пожежі;
дерев’яний хрест з розп’ятим
передом помалу йде.
Йдуть монахи бородаті
у фелонах-багряницях,
знов монахи бородаті
босі, в простих сіряках.
Серед них дідусь похилий,
зморщений, сивобородий,
в сіряці на голім тілі,
хрест березовий несе.
Простий хрест, в корі береза,
а від моря вітер віє,
білу бороду старечу
по березі розвіва.
І пливе старечий голос
із тим співом монотонним,
що виводить сумовито:
«Со святими упокой!»
Стежкою, що круто в’ється,
тягнеться той хід церковний
зразу лугом, далі лісом,
там, де чути моря рев.
Серед розкошів природи
похоронний спів лунає,
серед пахощів вечірніх
куриться кадила дим.
Ось спинився хід церковний
на обірвищі крутому,
над безоднею страшною, —
глянеш вниз — аж жах бере.
Мов гігантський мур гранітний,
прямовисно голі скелі
пнуться із безодні моря
в лазурову височінь.
Глянь з гори — на морі човен,
що покрай скали гойдаєсь,
видасться, мов білий лебідь,
що гойдаєсь на воді.
Глянь з долини — всі ті люди,
що стоять над тим обривом,
видадуться, мов ягнята,
що пасуться на скалі.
В тій скалі здолини видно
штиригранну чорну пляму,
мов печатку величезну,
в половині висоти.
Се є вхід в живу могилу,
у печеру пустельницьку,
висічену там бог зна ким
і бог зна кому й нащо.
Не дійти туди ногами,
ні драбиною не злізти,
лиш на шнурі у повітрі
долетіти, наче птах.
У окрайчику скальному
рівчачок протертий шнуром —
знак нехибний того місця,
де внизу печери вхід.
Тут спинився хід церковний,
стали править панахиду…
Де ж той мрець, кого ховають?
Де блаженний той аскет?