Вечоріє. Тінь довжезна
від скали лягла на море,
а там ген легенькі хвилі
злотом, пурпуром горять.
Із гнізда скального старець
тихо дивиться на море,
з хвиль тих злото-пурпурових
десь мостить далеко шлях.
Шлях мостить у край далекий,
через гори і долини
аж на рідную Вкраїну,
а тим шляхом думи шле.
Шле сердечне привітання,
і любов свою, і тугу,
що, здавалося, давно вже
похоронені були.
Аж ось, глянь, тим ясним шляхом
звільна барка надпливає,
бризка золото й пурпура
з-під весел і з-під руля.
Теплий вітерець вечірній
роздуває білий парус,
і пливе, мов лебідь, барка
до Афонської гори.
Чи то братчики вертають,
що ходили в край далекий
на монастирі просити?
Чи то прості гендлярі?
Чи побожні пілігрими,
паломники правовірні,
прибувають на поклони?
Чи то Прота се посли?
Старець прослідив очима
барку, поки за скалою
не сховалась аж у пристань,
як сховалась — він зітхнув.
Знать, привиділись старому
в барці кунтуші козацькі
і шапки червоноверхі —
ні, се, певно, привид був!..