center|350px
Ба, надходить і проходить
Не час, не година,
Аж гуляє Олег віщий,
Гуляє дружина;
І срібнії й золотії
Чари вихиляє
І давнії і новії
Бійки споминає…
«А що ж кінь мій білогривий?»
Олег запитався.
«Не питайся, ясний княже! —
Слуга обізвався. —
Давно уже білогривий
Гуляє на волі
Коло Дніпра широкого
На чистому полі;
Там вовки його годують,
Птахи доглядають,
Буйні вітри його чешуть,
Дощі вимивають.
І на ньому уже, княже,
Зіллям зелениться
Не зелена паполома —
Зелена травиця».
І тримає Олег чару
Та й не випиває,
Похилився головою
Та й собі гадає:
«Не чекав же мої смерті,
Згинув білогривий,
А де ж слова твої віщі,
Віщуне ти сивий?»
І поїхав Олег віщий,
Поїхали гості.
Коло Дніпра на березі
Оглядають кості.
Там дощі їх розмивають,
Порох засипає,
І над ними буйний вітер
Траву хилитає…
І олег на білий череп
Наступив ногою
І говорить: «Спи, мій коню,
В мирі та спокою!
Та не жалуй на Олега,
Що він тебе кинув,
Що без нього ти без слави
Серед поля згинув…
Не на мене, коню, жалуй,
Не на пана свого,
На віщуна, коню, жалуй,
Віщуна старого!..»
Але знати, пане-брате,
Того не бувало,
Щоби слово віщунове
Дармо пропадало.
І ще кості білогрива
Вода не обмила,
Як гадюка у черепі
Гніздо собі звила.
І тілько йно Олег віщий
Череп наступає,
А гадюка у черепі
Вже піну пускає.
Олег череп наступає
З віщуна сміється,
А гадюка у черепі
Вже пінить і в'ється…
Олег мову починає…
Скочив, як на муках:
Йому в ногу засмокталась
Чорная гадюка.
І промовив Олег віщий:
«Твоя правда, сивий!
Згубив мене мій кінь вірний,
Мій кінь білогривий!»