Склады́.
Стыхъ пя́тый.
Псаломъ CXXXII.
На сы́нёму мо́ри, на билому каме́ни
Ясне́нькій со́колъ жалібно квилы́ть, проквыляе,
Сму́тно себе ма́е, на сы́нѣе мо́ре спы́льна погляда́е,
Що на сы́нёму мо́ри не добре щось-починае:
Що на не́би вси зо́ри потмарило,
Половы́на ми́сяця въ хма́ры вступило;
А изъ ни́зу бу́йний ви́теръ повива́е,
А по сы́нёму мо́рю супроты́вну хвы́лю поднима́е,
Су́дна козацьки́ на тры части́ розбыва́е:
Одну часть взяло́,
Въ землю Ага́рьску занесло́;
Дру́гу часть ги́рло
Дуна́йськее поже́рло;
А тре́тя — дежъ ся-ма́е?
Въ сы́нёму мо́ри потопа́е! —
При той части́ бувъ Грыцько Зборовській,
Отаманъ коза́цькій запоро́зькій.
Той по судну похожа́е, слова́ми промовля́е:
„Хто-сь ме́жъ на́мы, пано́ве, великій грихъ на соби́ ма́е,
Що-сь ду́же зла́я хуртови́на на насъ наляга́е;
Сповида́йтесь, браты́, милосе́рдному Бо́гови,
Сы́нёму море́ви, и мени ота́ма́нови кошово́му!
Въ сы́нѣе мо́ре впада́йте,
Війська коза́цького не губи́те!“
То козакы́ те́е зачува́лы,
Та й вси замовчалы:
Во въ грихахъ себе́ не знавалы.
Тільки обизва́вся пи́сарь військо́вый,
Коза́къ лейстровы́й,
Пы́рятинскій попо́вичь Олексій:
„До́бре вы, бра́тця, у́чыните,
Мене́ са́мого возьми́те,
Мени́ чо́рною кита́йкою о́чи завяжи́те,
До шы́и би́лый ка́мень, причепи́те,
Та й у сы́нѣе мо́ре зопхни́те!
Неха́й бу́ду одынъ погибаты,
Козацького вийська не збавляти!“
То козаки́ те́е зачува́ли,
До Олексія попо́вича слова́ми промовля́ли:
„Ты-жъ святе́е письмо́ въ ру́ки берешъ, чита́ешъ,
Насъ просты́хъ люде́й на все до́бре науча́ешъ:
Якъ же найбільше одъ насъ на собі гріхівъ маешъ?“
„Хоча́ святе́е письмо́ я чита́ю,
Васъ просты́хъ люде́й на все до́бре науча́ю:
А я все самъ недо́бре почина́ю.
Якъ я изъ го́рода зъ Пыря́тина, пано́ве, выи́зжавъ.
Опроще́нья зъ пан-отце́мъ и зъ пани́-ма́ткою не бравъ;
И на свого ста́ршого бра́та великій гнивъ поклада́въ.
И блы́зькихъ суси́дивъ хли́ба й со́ли безневы́нно збавля́въ;
Диты маліи́, вдо́вы старіи́ стре́менемъ у гру́ды штовха́въ;
Безпе́чно по улы́цяхъ коне́мъ гуля́въ;
Противъ церквы, до́му Бо́жого, произжа́въ —
Ша́пки зъ се́бе не зни́ма́въ.
За те, пано́ве, велы́кій грихъ ма́ю.
Тепе́ръ погиба́ю!
Не есть се, панове, по сы́нему мо́рю хвы́ля вставае;
А есть се — мене отце́вська й матеры́нська молы́тва кара́е!
Колы́бъ мене́ ся́я
Хуртовы́на зла́я
Въ мо́ри не втопила,
Одъ смерти́ молы́тва бороны́ла;
То знавъ бы я отця й матіръ шанова́ты, поважа́ты!
То знавъ бы я ста́ршого бра́та за ридного ба́тька почита́ты;
И сестру́ ридне́ньку за не́ньку у се́бе ма́ты!“
То якъ ставъ попо́вичъ Олексій грихи свои сповида́ты;
То стала злая хуртовы́на по сы́нёму мо́рю стиха́ты;
Судна́ коза́цькіи́ до-горы́, якъ рука́мы, пидыймала;
До Те́ндера о́строва прыбива́ла.
То вси тои́ди козакы́ ды́вомъ дывова́ли:
Що по якому сынёму мо́рю, по бы́стрій хви́лі потопали;
А ни́ одно́го козака зъ-ме́жи вя́йська не втеря́лы!
Отъ-же тои́ди Олексій Поповичь изъ судна выхожа́е,
Бере святее письмо́ въ ру́ки, читае,
И всихъ до́брыхъ люде́й на все до́бре науча́е,
До козаки́въ промовля́е:
„От-тымъ бы-то, пано́ве, тре́ба люде́й поважа́ты,
Пан-отця́ и пани́-матку до́бре шанова́ты!
Бо кото́рый чоловикъ тее уробляе,
Повикъ той сча́стя соби́ ма́е,
Смерте́льный мечъ того мина́е,
Отце́ва й ма́тчина молы́тва зо-дна моря выймае;
Одъ грихи́въ смерте́льныхъ ду́шу откупляе;
На по́ли й на мо́ри на по́мочъ помага́е!”
Що на сы́нёму мо́рі,
На ка́мени биле́нькому,
Тамъ стоя́ла темны́ця каменна́я.
Що у тій-то темны́ци пробува́ло симъ-сотъ козакивъ,
Би́дныхъ нево́льныкивъ.
То воны́ три́дцять литъ у нево́ли пробува́ють,
Бо́жого сви́ту, со́нця пра́ведного у ви́чи соби́ не выда́ють.
То до ихъ дивка бра́нка,
Мару́ся, попивна Богусла́вка,
Прихожда́е,
Слова́ми промовля́е:
„Гей козакы,
Вы, бидніи нево́льныки!
Угада́йте, що́ въ на́шій земли Христія́нській за де́нь тепе́ра?”
Що тоди́ би́дни нево́льныки зачува́лы,
Ди́вку бра́нку,
Мару́сю, попивну Богусла́вку,
По рича́хъ пизнава́лы,
Слова́мы промовля́лы:
„Гей ты ди́вко бра́нко,
Мару́сю, попи́вно Богусла́вко!
Чо́му мы мо́жемъ зна́ти,
Що́ въ на́шій земли Христия́нській за де́нь тепе́ра?
Що три́дцять литъ у нево́ли пробува́емъ,
Бо́жого сви́ту, со́нця пра́ведного у ви́чи соби́ не вида́емъ.
То мы не мо́жемо знаты,
Що́ въ на́шій земли Христия́нській за де́нь тепе́ра."
Тоди́ ди́вка бра́нка,
Мару́ся, попи́вна Богусла́вка,
Те́е зачува́е,
До козаки́въ слова́мы промовля́е:
„Ой коза́кы,
Ви, бидніи нево́льныки!
Що сёго́дня у на́шій земли Христія́нській Велико́дная субо́та,
А за́втра святый пра́зныкъ, роковый день Велыкъ-день.“
То тоди́ то козакы те́е зачува́лы,
Би́лымъ лыце́мъ до сыро́и земли припада́лы,
Ди́вку бра́нку,
Мару́сю, попи́вну Богусла́вку,
Клялы́-проклына́лы:
„Та бода́й ты, ди́вко бра́нко,
Мару́сю, попи́впо Богусла́вко,
Ща́стя й до́ли соби не ма́ла,
Якъ ты намъ святый пра́зникъ, роковый день Велыкъ-день сказа́ла!“
То тоди́ ди́вка бра́нка,
Мару́ся, попи́вна Богусла́вка.
Те́е зачува́ла,
Слова́ми промовля́ла:
„Ой козаки,
Ви, бидни нево́льныки!
Та не ла́йте мене, не проклына́йте;
Бо якъ бу́де нашъ нанъ Туре́цькый до мече́ти выизжа́ты,
То бу́де мени́, ди́вци бра́нци,
Мару́си, попи́вни Богусла́вци,
На ру́ки ключи́ отддава́ты;
То бу́ду я до темны́ци прихожда́ты,
Темны́цю видмика́ты,
Васъ всихъ, биднихъ нево́льныкивъ, на во́лю випуска́ты.“
То на святій пра́зныкъ, роковый день Велыкъ-день,
Ставъ панъ Туре́цкій до мече́ти виізжаты
Ставъ ди́вци бра́нци,
Мару́си, попи́вни Богусла́вци,
На ру́ки ключи́ отддава́ты.
Тойди́ ди́вка бра́нка,
Мару́ся, попи́вна Богусла́вка,
До́бре дба́е —
До темны́ци прыхожда́е,
Темны́цю оддмыка́е,
Всихъ козаки́въ,
Би́дныхъ нево́льныкивъ,
На во́лю выпуска́е,
И слова́ми промовля́е:
„Ой козакы,
Ви, бидніи нево́льныки!
Кажу́ я вамъ, до́бре дба́йте,
Въ городы́ Христия́нські утика́йте;
Ти́льки прошу́ я васъ, одного́ го́рода Богусла́ва не мына́йте,
Мое́му ба́ткови й ма́тери зна́ты дава́йте:
Та неха́й міи ба́тько до́бре дба́е,
Гру́нтівъ, велы́кихъ мае́тківъ неха́й не збува́е,
Велы́кихъ ска́рбивъ не збира́е,
Та неха́й мене́, дивкы бра́нки,
Мару́сі, попи́вны Богусла́вки
Зъ нево́ли не выкупа́е;
Бо вже я поту́рчилась, побусурме́нылась,
Для ро́скоши Туре́цькои,
Для ла́комства неща́сного!“
Ой вы́зволи, Бо́же, насъ всихъ, би́дныхъ нево́льныкивъ,
Зъ тяжко́и нево́ли,
Зъ ви́ры бусурме́нськои,
На я́сни зо́ри,
На ты́хи во́ды,
У кра́й весе́лий,
У міръ хреще́ний!
Вы́слухай, Бо́же въ про́зьбахъ щирыхъ,
У неща́сныхъ молытва́хъ
Насъ, би́дныхъ нево́льныкивъ!
Аби булы́ побрязкачи́,
То бу́дуть и послухачи́.
Або ты, та́ту, йды́ по дро́ва,
А я бу́ду до́ма;
Або жъ я бу́ду до́ма.
А ты йды по дро́ва.
Го́сти пе́ршого дня — зо́лото;
Друго́го — срибло́;
А тре́тёго — мидь,
Хочь додо́му идь!
Зъ брехни́ не мруть —
Та ви́ры билшъ не-ймуть.
Зъ ду́жымъ — не боры́сь;
А зъ бага́тымъ — не судысь.
Каза́въ панъ:
Кожу́хъ дамъ —
Та й сло́во ёго те́пле.
Не вирь
То звирь:
Хочь не вку́сыть — то зляка́е.