В ставочку пліточка дрібненька
З нечев'я зуздріла на удці червяка
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб підвечіркувать смачненько.
Ну, дейко до його швиденько!
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп'ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє.
Та ба! те ротеня таке узеньке, бач,
Що нічого́ не вдіє!
Хоч сядь, та й плач!
„Ой гіренько мені на світоньку“, мовляє.
„За що-ж мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички, а нам на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила?
Ой, правду дядина небога говорила:
Що тілько на світі великим рибам жить.
А нам, малим, в кулак трубить“.
Так пліточка в воді на долю нарікає,
А на гачку червяк все хвостиком киває!
Червяк кива, — аж ось, зі дна
Гульк щука! бовть!.. вона
За удку хіп!
А удка сіп!
Із удочки шубовсь в окріп!…
„Ой лишечко! оце-ж як дядина збрехала!…“
Із ляку пліточка сказала
І більш не скаржилась на долю пліточо́к
За ласенький на удочці шматок:
Що Біг послав, чи то багато, чи то трошки —
В кушір залізши, їла мовчки.
2/XI 1827 р.