Нас омертвячив сон страшний,
Спав Брут, та не прогавив рана,
А яко римлянин справжний
Зарізав Цезаря-тирана.
Ми — шваби, куримо табак;
У всіх своя питома слава, —
І в нас звичайно — рідний смак:
Чи є над наші кльоци страва?
Ми — німці: добрість та снага;
Спимо здоровим сном ростини;
Нас мучить з прокиду жага…
Але не княжої кровини.
Ми певні звіку, як дуби
Та липи, — гордість наша тута;
Чи можна ж серед нас хоч би
Знайти однісінького Брута?
Та й те… Завважте-бо таки:
Ну, де нам цезарів набрати?
В нас є солодкі пиріжки,
Але про цезарів не знати.
Ми маєм тридцять шість владик
(Ще, богу дякувать, не дуже!),
На кожнім світить молодик, —
Про іди марцеві байдуже!
Ми їх батьками зовемо,
А край — народною красою,
Що весь підліг під те ярмо, —
Капусту ж любим з ковбасою.
Всяк бриль лама перед старим:
Німеччина — побожна дітська,
А не який розпусний Рим
Чи та калюжа злодійницька!