Одні люде, то бажають все грошей та грошей,
Инші почести та слави все у Бога просять;
А иншії бідолахи не хочуть нічого,
Тільки хатки маленької — та нема і того!
Не бажають ані грошей, ані тої слави,
Тільки долі хоч трошечки та шматок мурави,
Щоб з людьми по людськи жити, Господа хвалити,
Та без гніву Господнього і вік закінчити.
Але тяжко тим нещасним і того впросити,
Вони мусять бідувати та усе тужити,
Плакать гірко над собою, Бога проклинати,
Ні одної хвилиночки утіхи не мати.
І жиють так, мов у пеклі... Ох, тяжко то жити!
Лучше булоб в яму вскочить, в воді утопитись,
Ніж так жити і мучитись до самої дошки,
Та просвітку не бачити ані-ані трошки.
Ох, та тяжче ще такому і жить і вмірати,
Що немає на всім світі ні кута, ні хати,
Де голову приклонити терном увінчану,
Що не має супокою ні вночі, ні рано,
Бо в душі засіла болість страшна та глибока,
Гонить радість, гонить щастя з перед його ока.
Всюди бачить сум і сльози, все терпить за других:
Онде мати старенькая посеред недуги
З горем боресь та за сином сльози проливає,
А там смерть йому маленьких косить, забирає
Братів, сестер, всіх поряду! І не плач, небоже!
Бо нічого не виплачеш!... Та він вже не може
Плакать більше, бо висохли усі гіркі сльози,
Тільки дивиться і стогне...
Боже милий, Боже!