Щука.
Лисиці й шле то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких,
Або линів гарненьких…
Чи справді так було, чи може хто збрехав
(Хто ворогів не мав!). —
А все-таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі. —
Зійшлися судді, стали розбірать:
Коли і як воно, і що́ їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти,
Кінців не можна поховать…
Не довго думали — рішили
І Щуку на вербі повісити звеліли,
„Дозвольте і мені, панове, річ держать!“
Тут обізвалася Лисиця:
„Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, —
У річці вражу Щуку утопити!“
— „Розумна річ!“ всі зачали гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули — у річку.