ВАСИЛЬ ШИБАНІВ
Серед світу жити немило?
І князь зупинився в журбі мимохіть;
Шибанів запрілий уходить в ту мить:
«Загадуй, що треба, мій пане,
Бо, бач, не догнали царяни».
Річ гожа, і князь посилає раба,
На шлях виряджа нетерпляче:
«Здоровий ти з тіла, душа не слаба,
А ось тобі й гроші, козаче!»
Шибанів на те відрікає: «Шкода!
На тебе тут дужча пристигне нужда;
Я лист передам і за муки
Цареві в самісінькі руки!»
Дзвін мідний по Москві несеться, гуде:
Цар, просто одягнутий, дзвонить:
Чи знову покою колишнього жде,
Чи совість навіки хоронить?
Розмірено, часто у дзвони він б'є,
Великого ляку кругом завдає,
Молитвою сповнені xaти,
Щоб день минувався без страти.
На відгук цареві гудуть тереми;
Видзвонює Вяземський злюта,
Завила кромішність оприцької тьми —
І Васька Грязний, і Малюта;
А се гордовитий на ваби свої,
З дівочістю вроди, з душею змії,
Коханець забовкав Іванів,
Одвернутий богом Басманів.
Все стихло; з окільницьким гуртом ступа
Цар, спершись на край патериці;
Аж вершник летить; зарухалась товпа;
Над шапкою лист у правиці.
Додолу моторно плигає з коня;
Цареві навпроти твердий, як щодня,
Пішов, проказавши до його:
«Від князя Андрія Курбського!»
І очі царя палахнули ураз:
«До мене?.. Від злодія листи?..
Читайте ж, дяки, та щоб кожен вираз…
Побачимо, що там за вісти…
Давай сюди грамоту, гінцю буйний!»
Шибанову в ногу стромляє стальний
Шпиньок патериці і слуха
Іван, нашорошивши уха.
«Цареві, що вславлено древлє всіма,
А тоне в мерзотах страмнючих!
Кажи, навіжений, за віщо дарма
Побив ти слабих і могучих?
Чи то ж — оповідай мені — не вони
Стинали славетно врагів голови;
Чи то ж не їх мужність та сила
В пригоді тебе боронила?
Безсмертніш, як ми, завважаєш себе?
Покинь сю заблуду, шалений!
Час грізний відплати спіткає й тебе,
Писанням святим проречений…
І аз, іже кров в безупинних боях
За тя аки воду ліях і ліях,
До суду з тобою постану!» —
Так Курбський доводив Івану.
Шибанів мовчав, омлівавши. З ноги
Кров бігла червоним патьоком;
А цар на спокійливе око слуги
Дивився пильнуючим оком.
Стояв нерухомо опричників ряд;
Щодалі владики туманився згляд,
Огорнутий хмарою смутку,
Всі ждали недоброго скутку.
«То правда, — цар мовив, — що пише твій пан
Життя мені — тягар даремний,
Ллю кров безневинну братів-християн
Я, пес засмерділий, нікчемний…
Не раб, а товариш ти, гінцю, і друг;
Десь, певно, не трохи в боярина слуг:
Твоєї не жаль йому шкури…
З Малютою ж гайда в тортури!..»