Не знаєш ти горя,
Не відаєш жалю, —
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!
Заліза пудами
І начиння маєш,
Сядеш у світлиці —
Думоньку гадаєш.
І гадаєш думу:
Скільки пудів взяти,
Щоб, на диво світу,
Штабу ізкувати.
І вдруг твої слуги
Вугля насипають,
Широкії міхи
Вогонь роздувають.
Горить чорне вугля,
Горить, не згасає,
Залізо калиться,
Іскри розсипає.
Залізо збіліло —
Хватаєш кліщами,
Кладеш на ковадло,
Вариш молотками.
І готова штаба,
І не маєш. Жалю…
Щасливий ти, дядьку
Прохоре-ковалю!