По печері ходить старець,
хрест до груді притискає,
молитви тихенько шепче
і не думає про лист.
«Хрест — моє добро єдине,
хрест — одна моя надія,
хрест — одно моє страждання,
одинока вітчина.
Все, що поза ним, — омана
і чортячая спокуса;
лиш один тут шлях правдивий
і спасенний — шлях хреста.
Що сей лист і що сей голос?
До кого? До старця Йвана.
Старця Йвана вже немає,
він умер, умер для всіх.
Що мені до України?
Хай рятується, як знає, —
а мені коли б самому
дотиснуться до Христа.
Адже я слабий і грішний!
Я не світоч, не месія,
їх від згуби не відкуплю,
сам із ними пропаду.
Ні, не зраджу свого бога,
не зламаю заповіту
і ярмо хреста отсього
до могили донесу.
Близько вже. Мабуть, для того
б’є на мене вал остатній
і остатня часть дороги
так болюща і важка.
Вже недовго. Боже! Боже!
Облегши мені тягар мій!
Просвіти остатню стежку,
що мов губиться у млі!»
Усю ніч молився старець,
обливав лице сльозами,
до хреста старечі груди,
мов до матері, тулив.
Він ридав, шептав і кликав,
та було довкола темно,
і в душі страшенно темно,
і просвітлення не йшло.
А коли воскресло сонце,
він сидів і ждав тривожно,
поки камінь загуркоче,
голос ізгори озвесь.
Ось гуркоче глухо камінь,
старець разом стрепенувся,
та рука не простяглася,
він на знак не відізвавсь.
«Старче Йване! Старче Йване!» —
кличе голос, і здається,
що се крик тривоги, болю,
що рятунку просить він.
«Старче Йване! Старче Йване!
Се посланці з України,
се твої убогі діти.
Старче Йване, відізвись!»
Старець слухав, дух заперши,
його ухо жадно ссало
український любий голос,
але він не відізвавсь.
«Старче Йване! Старче Йване!» —
довго кликали посланці,
а внизу лиш море вило,
та не відізвавсь Іван.