Злетів орел на домброву попід сонцем вітер гнать,
Прийшла думка козакові давні піснї засьпівать.
Але козак мало знає: він зродив ся на степах,
Тільки в полю з конем грає при Днїпрових джерелах.
З бистрим оком во всї силї за ворогом лук стягав,
І початок на могилї для любої засьпівав:
„Отамани рідні знають наше серце, наш булат,
Вони швидко ізгадають, як зговорить до них брат.
Коли-б Польща розум мала, тай не била ся з Ордою,
Ще-б, козаче, погуляла в Царгородї із тобою.
Прости, прости, ляший сину, ваші землї — інший сьвіт,
І козак твою родину іще знав від давних лїт.
Не оден з вас бунчук мав, жвавий в полю молодець,
Не оден з вас Турка гнав, кажуть люди з Підгорець.
А де-ж тиї милі лїта, а де-ж тиї вороги,
Що́ колись із кінця сьвіта бігли в наші пороги?
Прибудь до нас, милий Ляше, прибудь польське гетманя,
Дзюба в білі ручки спляще, як ти всядеш на коня.
А молодцї в ґерелицях скричать „ура“ на задї
Скинуть шапку, поклонять ся ітб.
Лиш він о тім добре знає, спливе щастя як вода,
Скоро з нами загуляє ітб.