Вовк та Мишеня.
Як знав,
Та й заходився хорошенько
Мнясце під дубом уминать, —
Аж на зубах кістки хрущать.
Їв Вовчик, їв, аж утомився;
Гараздненько удовольнився,
А все-таки всього не з'їв;
„Нехай вже, каже, другим разом“.
Мнясце травицею прикрив.
А сам спочинуть ліг тим-часом.
Неначе пан який — лежить…
А Мишенятко під вербою
Почуло, що мнясце пахтить,
Та й крадеться поміж травою
(Яке мале, а вже хитрить!)…
От, помалесенько підкралось,
Взяло мнясця та у дупло й сховалось.
Угледів Вовк, дарма що спав,
І на ввесь гай гукать зачав:
„Ой, ненечко! рятуйте! поможіте!
Ловіте злодія, держіте!
Добро моє покрав!“
Я в одному селі по ярмарку гуляв,
Тай бачив диво:
Якийсь там становий хвинтив спісиво
Біля чумацьких хур.
Чого він там никав — усі на вус мотали…
От, якось у його тарані вязку вкрали,
А він гукав: „пробі! калавур!“