Вовк і Лисиця.
Умяла більшенький шматок,
А менший у сінце сховала
На другий раз, бо нужду знала;
Сама-ж спочити прилягла…
Воно годиться, попоївши;
Не молода таки й була —
Натомиться, всю ніч ходивши…
Аж ось — у гості Вовк біжить.
„От — дума — і лягла спочить!“
— „Добри-день, кумо! Вовк гукає:
Той спить, хто щастя має!
От, кумо, лишенько мені
У сій поганій стороні:
Никав всю ніч, аж утомився —
Та й що́-ж! нігде́ не поживився!
Чи до кошари підберусь —
Боюсь!..
Вівчар не спить, в сопілку грає…
Таке то кум твій щастя має.
А їсти, кумо, — аж-аж-аж!
Цілісіньку-б ізїв корову!“
Кума-ж,
На сюю жалібную мову,
Так каже кумові свому:
„Сердешний куме! ну й чому
Ти не прибіг до мене в-ранці?..
Оттут не козаки живуть — поганці!
Мабуть їм ніколи й заснуть:
Усе так пильно стережуть,
Що треба гаспидського митця,
Щоб одурить та поживиться!..
Поїж сінця“…
А Вовчик не про сіно дума;
Коли-б йому шматок мнясця!
— „Ні — каже він: — спасибі, кумо!“
Та й з тим голодний лицар мій
Пішов до-дому сам не свій.
Отсе-ж то теє: на, небоже,
Те, що́ мені не гоже.