Ні, нема що нам радіть на горе;
Не під силу лаври після бою!
Всяка радість крає серце хворе,
Мовби ножик тяжкою журбою.
Самі сльози просяться на люди,
Поклик втіхи став би хижим робом:
Розбратання навіжене всюди,
Кожен лавер є — тріумф над гробом!
Годі ж, годі святкувать безумно:
Кров, що ллється, не чужа є, наша…
Плач, о пісне, жалібно та сумно, —
Через вінця плиска смертна чаша.
Брязкіт зброї вам натхнув жадання,
Слави промінь вас до крові кличе…
А могили, матерів ридання, —
Їх хіба поет всезрячий зліче?