ЛЕЛІЇ.
Оттак вони пишні, усякому втішні,
Мир в серце людське подають,
А люде не знають і гадки не мають,
Як сльози в ночі вони ллють.
Чогож то їм шкода? Аджеж і урода,
І розкіш і шана їм є…
Не люба їм шана у гордого пана, —
Їм краще убоге своє,
Їм краще у бідній країні їх рідній
За панську ту ласку здались
І спека пекуча і вихор летючий,
Що їх опалили колись.
Так ти, моя крале, з далекого краю,
Неначе лелії мої:
Здається й на волі, у шані і холі,
Та все бо не в ріднім краї.
Твій погляд ясненький, твій сміх веселенький
Та щирая ласка твоя
Усіх нас єднають, усіх нас вітають,
Як тихая з неба зоря.
Поглянеш із боку (нехай бо — нівроку!)
Тай скажеш: „Життя тобі — рай;“
А всеж твоя втіха — поплакати зтиха,
Згадавши веселий свій край.