Щука й Кіт.
Щоб висидіть неначе неживому
І оком не моргнуть;
Буває, що всю ніч стрибаєш по-дурному
І ні однісінькій не вдасться вяз звернуть“.
А Щука на своє хилила:
„Ет, вигадки! велике діло миш;
На-що ярші — і тих нераз ловила…
Піду-бо я! хоч раз мене потіш“.
Ніхто не бачив, тілько зо́рі,
Як ласий кум і шустрая кума
Через садок попхались крадькома́
І зачинились у коморі.
Кіт на полицю за́раз-же стрибнув,
Бо там давненько був,
А Щука — у куточку
Сховалася за бочку.
От перед світом Кіт довідаться біжить —
Аж Щука без хвоста лежить:
Прокляті пацюки одгризли.
„Бач, серденько, в яку біду ми влізли!
Хвоста й нема…
Ніхто не винен — ти сама“,
Мурличе Кіт: „це справді штука!
Ну, що́-ж його тепер робить!“
— „Голубчику, ратуй!“ тут простогнала Щука:
„На світі дай мені пожить…
У став мерщій пусти мене, мій друже,
До світа тут не доживу…
Хоч і нема хвоста — байдуже,
Як-небудь попливу“.
Побачив Кіт, що діло препогане,
Що може і йому вона в пригоді стане, —
Узяв куму на спину примостив,
Поніс до ставу та й пустив.
Пішла між рибами про неї всюди слава;
Сміються всі, карасики найбільш:
„Догралася! тепер мовчи та диш,
Безхвостая проява!“
На світі живучи, до-віку вчись;
Що́ наробила з'дуру Щука —
Це всякому наука:
Чого не тямиш — не берись.